«ЖИТТЯ – ЦЕ ШМАТОК ГЛИНИ»

Юрій ПОШИВАЙЛО

Народився 14 березня 1968 року в містечку Опішня Полтавської області (Україна). Закінчив історичний факультет Київського державного педагогічного інституту імені Олексія Горького (1992).

З 1988 року працюю в Національному музеї-заповіднику українського гончарства в Опішному. Був директором (1997–2000), провідним редактором (2001–2005) видавництва «Українське Народознавство» Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному. Нині – головний художник Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному (з 2005).

Головний художник і дизайнер провідних українських керамологічних видань. Книги відзначені численними нагородами найпрестижніших національних конкурсів книговидавців, у тому числі Премією Президента України «Українська книжка року» (2013).

Член Національної спілки фотохудожників України (з 2013). Учасник художніх виставок, конкурсів. Нагороджений дипломами, медалями Національної спілки фотохудожників України, Міжнародного фоторуху «Образ без кордонів» (ISF). Також продовжую родинне ремесло – гончарство. Учасник виставок художньої кераміки. Гончарні твори зберігаються в музеях України, приватних колекціях. Заслужений працівник культури України (2009). Нагороджений срібною медаллю ВДНГ СРСР «За внесок у справу дослідження й популяризації надбань українського гончарства» (1990), відзнакою Державного комітету інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України (2000), Почесною відзнакою Міністерства культури і туризму України «За досягнення в розвитку культури і мистецтв» (2010).

«ЖИТТЯ – ЦЕ ШМАТОК ГЛИНИ»

(вислів гончарів Індії)

Родом я з прадавнього, праукраїнського, а, можливо, ще й праслов’янського гончарського роду Пошивайлів із гончарської столиці України – Опішного. Саме прізвище й родинне ремесло якимось дивним чином пов’язані з індійською міфологією.

За дослідженнями мого брата, Олеся Пошивайла (доктора історичних наук, професора), у роду Пошивайлів прослідковується заняття гончарством протягом XVIII - XX століть. Така багаторічна династійність, фанатична вірність гончарному ремеслу й суворе дотримання гончарських канонів, своєрідна кастовість дають підстави гадати про жорсткішу канонізованість і ритуалізованість родового ремесла в значно давніші від нас часи, коли воно поставало певним культом, сповідування якого освячувалося ще архаїчними традиціями; дозволяють вести мову про древність гончарського роду Пошивайлів і можливість пошуку його пракоренів у стародавніх етнічних об’єднаннях на території не тільки сучасної України, а можливо, й на інших землях. Представники роду впродовж принаймні трьох тисячоліть могли бути послідовними носіями арійських світоглядних уявлень, вірність яким і спричинило утвердження родового прізвиська, а згодом, у добу середньовіччя, і відповідного прізвища.

Ще в епоху індоєвропейської спільноти вони могли бути «поШИВАїтами», «поШИВАями», «поШИВАйлами», тобто послідовниками, гончарями-жерцями-брахманами культу давньо-арійського божества Шиви. У традиційно-побутовій культурі народів Індії й донині знаходимо свідчення про те, що саме гончарі в давнину займали високе суспільне положення й виконували функції жерців-брахманів, були головними ідеологами етнічних спільностей. Гончар-жрець виступає головним персонажем численних ритуальних дійств – від статевих ініціацій і весільних церемоній до знахарської терапії та поховальних обрядів. По всій південній частині країни, а особливо в штатах Пенджаб, Раджастан і Гуджарат, найвищі касти поклоняються гончарному кругові в контексті весільних обрядів. Саме гончарі на індоєвропейських обширах зберігали впродовж тисячоліть традицію пошанування верховного божества, однією з іпостасей якого є Шива.

Мій брат, Ігор Пошивайло (кандидат історичних наук), є дослідником міфології гончарства як вселенського явища. У його книзі «Феноменологія гончарства» є дуже багато посилань на матеріали з Індії, де збереглися автентичні, надзвичайно цікаві для сучасної етнології матеріали щодо висвітлення архаїчних народних уявлень про появу гончарного ремесла.

Один із найпоширеніших міфів про походження гончарcтва розповідає, що за правіків, у часи Саті-юги, Золотої Доби, коли люди та боги жили спільно, Шива вирішив одружитися на доньці Гімалаїв Парваті. Для весільної церемонії необхідно було виліпити з глини ритуальний горщик кумбха. Але серед богів і людей, присутніх на зібранні з цієї нагоди, не знайшлося жодного, хто б спромігся на це. Нарешті, один брахман на ім’я Кулалак запропонував свої послуги за умови, що матиме необхідне для роботи знаряддя. Тоді Вішна віддав сміливцю свій  магічний диск – чакру – для користування ним як гончарним кругом. Шива подарував майбутньому гончареві свій ритуальний товкач, пов’язку зі стегон для витирання та зволоження рук, просту посудину для води та священну мотузку, щоб зрізати горщики з головки круга. Брахма пожертвував для святої справи морську черепаху, панцир якої призначався для лощення посудини. Отож, за допомогою цього благословенного начиння Кулалак виготовив прекрасні горщики для Шиви й весілля відбулося в призначений час. Відтоді нащадки першого гончаря називаються «кумбхарами», тобто тими, «хто творить глиняний посуд».

Мені дуже хочеться побачити Індію етнографічну: життя ремісників, їхній побут, традиції, звички. Хочеться зрозуміти, як народам Індії вдається зберігати прадавню духовність одночасно з розвитком високих технологій. Можливо щось зможу прояснити чи відчути на рівні підсвідомості щодо трикутника ПоШИВАйло-ШИВА-ГОНЧАРство, підтвердити чи «опротестувати» думки моїх братів.

Хочеться побачити Індію яскраво-фотографічну. Фотографія не є моїм заробітком, але без неї я також не уявляю свого життя. Фотографія, поруч з гончарством і книговиданням, є матеріалом, в якому втілюються моє світобачення й моє відношення до оточуючого світу, мої мрії й бажання. Після приїзду з Індії планую провести декілька фотовиставок в Полтаві, Опішному, а також помістити оглядову статтю про поїздку й сам Проект ФотоТур на сайті Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному. До речі, щороку в нас відбувається фотоконкурс під назвою «Гончарні ВІЗІЇ країни» (фото на гончарську тематику) під патронатом Національної спілки фотохудожників України й за підтримки Міжнародного фоторуху «Образ без кордонів» (ISF). Запрошую організаторів і учасників минулих фототурів, хто має фото на таку тематику, взяти участь у конкурсі.

Я знаю, що якщо дуже чогось хочеш, то воно обов’язково станеться. І хоча набрати 100 голосів на сайті, здається, нереально, я вірю, що моя мандрівка по загадковій Індії відбудеться, можливо не 2014 року, можливо пізніше (можливо в наступному житті). Ми обов’язково зустрінемося. Я знаю, бо я вірю…

P.S. Дякую моїм братам Олесю й Ігорю за можливість використати матеріали їхніх наукових студій.
Дякую організаторам Проекту ФотоТур за можливість реалізувати свою мрію. Удачі Вам та плідних мандрівок!